Організація вечорниць. Вечорниці
З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Зима.
Після «Миколая» в селах України: вже кожного вечора збиралися колись вечорниці. Спочатку сходилися дівчата, пізніше з’являлись і хлопці. В будні дні на вечорницях дівчата, бувало, працюють: прядуть починки, шиють сорочки або вишивають рушники собі на придане Хлопці ж залицяються до дівчат, розповідають їм різну бувальщину та небилиці, співають пісень, танцюють — заважають дівчатам працювати.
Вечорниці — це свого роду клюб сільської молоді в Україні, де молоді люди зближаються, пізнають одне одного і, як наслідок, одружуються.
Приміщення для вечорниць наймають, звичайно, дівчата, вони ж і платять за нього. Здебільшого це буває хата самітньої вдовиці, «солдатки», або — це вже в крайньому випадку — бездітного подружжя. За хату платилося печеним хлібом, пшоном, борошном, полотном — але ніколи грішми. «Гроші, — говорили колись наші селяни, — тільки шинкар бере!»
Звертаючись до господині хати, всі учасники вечорниць величали її паніматкою. Обов’язком паніматки було тримати лад на вечорницях.
З цього приводу була колись і приповідка: «Паніматка — як сова, а очі — шулічині!». Кожна частина села, а то й кожна вулиця мала свою хату для вечорниць. Навіть на маленьких хуторах було не менше, як дві хати для вечорниць. бо вважалося, що ходити на ті самі вечорниці рідним братам чи рідним сестрам не годиться.
На вечорниці збиралися тільки дівчата і хлопці, а одружені чоловіки і заміжні жінки ніколи на вечорниці не ходили. Звичайно збиралися і дівчата ввечорі, як тільки стемніє. Прийшовши до хати, дівчата бралися за роботу і якийсь час працювали мовчки. Розмов було мало, хіба двома словами перекинуться... Але ось у жвавіших терпець уривається: то одна, то друга зиркне у вікно, гляне на двері, почне співати: переб’є пісню розмовою, сміхом, а потім знову всі притихнуть та ще енергійніше візьмуться за працю.
Хлопці з’являються на вечорниці завжди пізніше дівчат. Підійшовши до хати, парубок, бувало, стукне кулаком у вікно і гукає:
— Пу-гу, дівчата, до хати пустіть, бо з дороги збився!
Якщо дівчата пізнають по голосу або. заглянувши у вікно, побачать, що це «свій», вони відчиняють двері. Якщо ж «чужий» — до хати не впускають.
Чужий парубок мусить чекати надворі, поки прийдуть «свої» хлопці. Він може ввійти до хати тільки тоді, коли «свої» хлопці йому дозволять.
Увійшовши до хати, парубок скидає шапку і вітається до присутніх:
— Добрий вечір всім у хаті!
Йому відповідають:
— Доброго здоров’я!
Але це в тому випадку, якщо дівчата вже не працюють. Якщо ж парубок заставав дівчат за роботою, то замість привітання говорив:
— Боже, помагай!
Йому відповідали:
— Спасибі!
Якщо дівчата і хлопці йшли додому опівночі «з першими півнями», то це були вечорниці, якщо ж бувало, засиджувались аж до третіх півнів, то це були досвітки.
Коли зійдуться хлопці, то дівчатам, звичайно, уже не до роботи. Починаються розмови про новини дня, про головніші події в селі: «той помер, той оженився, а той хату купив». Обговорюються найдивовижніші чутки, яких у наших селах завжди було багато. «А ви знаєте? У Кобилянці дівка померла. Понесли ховати, а вона прокинулась і каже: «Мамо, дайте води напитися!» — «Е, що це! Ось у Потоках щось під греблею сидить і людей лякає». Все це перемішане сміхом, дотепними жартами і піснями.
Коли починався Великий Піст, вечорниці припинялися — гріх. Вліті вечорниць не
було. Їх заміняла «вулиця».
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Зима.
[ нагору ]