Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Thu, 21 Sep 2017, 18:54
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org



Электронный магазин "Nature’s Sunshine Products" - Украина. Доставка продукции "NSP" почтой по Украине



Українські легендиСвято Івана Купала

З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Літо.

Івана Купала — це день літнього сонцевороту, що тепер сходиться з християнським святом Різдва Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана, 24-го червня за старим календарем, або 7-го липня — за новим.

Як народне свято, день Івана Купала відбувається з багатьма своєрідними обрядами та піснями.

У старих писаних джерелах Купало характеризується як поганський бог земних плодів, якому приносили в жертву хліб — головний плід землі. Так, у Густинському літописі записано таке: «Купало, яко-же мню, бяше богъ обилія, якоже у еллинъ Цересъ, ему-же безумный за обиліе блегодареніе приношаху въ то время, егда имяше настати жатва. Сему Купалу-бђсу еще и донынђ по нђкоихъ странахъ безумный память совершаютъ, наченше іюня 23 дня, въ навечеріе Рождества Іоанна Предтечи, даже до жатвы и далђй, сицевымъ образомъ: съ вечера собираются простая чадь обоего полу и соплетають себђ вђнцы изъ ядомаго зелія или коренія, и препоясавшеся быліемъ возгнђтаютъ огнь; индђ-же поставляють зеленую вђтвъ, и емшеся за руцђ около, обращаются окрестъ онаго огня, поюще свои пђсни, преплетающе Купаломъ; потомъ чрезъ оный огонь прескакуютъ»1.

В «Житії Володимира» (XVI-те століття) свято Івана Купала описується так: «Въ вечерь зобравши ся младенцы и панны плетуть собђ вђнки изъ зђля розного, которіе кладуть на голову и опоясують ся имы; кладуть зась огонь и берут ся за руки и около огня одного скачуть, спђваючи пђсни, вь которыхъ часто споминають Купала, а потомъ презъ оный огонь прескакуютъ, бђсу оному Купалі офђруючи сами себе, и иныхъ много вымысловъ бђсовскихъ бридъкихъ на той часъ на оныхъ соборищахъ чинять»2.

В XVII-му столітті український історик Інокентій Гізель про Купала висловлювався так: «Идолъ Купало, его же бога плодовъ земныхъ быти мняху и ему прелестью бђсовскою омраченіи благодараніе и жертву въ началђ жнивъ приношаху»3.

Польський ботанік Мартин, котрий описує собутки4 в кінці XVI-гo століття, каже, що дівчата в його час приносили в жертву трави; плели вінки й ними вбирали себе. В цей диявольський день, як він висловлюється, розводили вогонь, який добували через тертя дощок, щоб свято було справді диявольське, щоб в ньому брали участь самі демони. Співали сатанинські пісні, і з ними стрибали від радости дияволи, яким вони молилися і їх восхвалювали, а Бога забували. В день святого Івана нікого не було в церкві, бо всі проводили собутки з бісами з усякими безчинствами. Жіноча стать до розпалювання вогню ходила в поле шукати різних трав, і зібрані в цей день трави мали чудесну силу. Найголовніші з них були: Іванів цвіт5, лопух6, богородська трава7 і ведмеже вухо8. Дівчата плели з них вінки, пускали на воду і ворожили по тому, як ті вінки пливли: чий тонув, та з дівчат не вийде заміж. Інші, сплівши вінки з богородської трави, святили їх у церкві та зберігали протягом усього року. Під час хвороби людей, чи тварин, напували хворих настоєм з зілля тих вінків. Цей запис Мартина кінчається словами: «Такий звичай був і в Червоній Русі»9, — в Галичині.

З давніх-давен в Україні дівчата й хлопці виходять із села з радісними співами, розкладають вогнища на горі, або десь у лісі поблизу ріки, танцюють навколо того вогнища й стрибають через вогонь. Дівчата ще співають ворожбицьких пісень і за різними прикметами примічають, чи здійсняться їхні сердечні бажання. Ранком до сходу сонця вмиваються «іванівською» росою на красу. В Карпатах дівчата оперізуються перевеслом з пахучих трав, із тих самих трав плетуть вінки й кладуть собі на голови.

Купало і Марена

Головними атрибутами свята є Купало і Марена, що в різних місцевостях України готуються по-різному. Так, на Поділлі й Волині дівчата роблять «Купало» з гілки верби; для цього вони беруть гілку, квітчають її квітами й вінками, а потім ходять

навколо

такого «Купала» і співають пісень. Чоловіки й жінки теж сходяться на це видовище, але в співах вони участи не беруть.

Хлопці кидають квіти на ті стежки, де ходять дівчата.

За якийсь час, коли вже дівчата «Купалом» натішаться, хлопці нападають на «Купала», обривають з нього вінки й квіти, а саму гілку кидають у воду. Розкладають вогнище, й коли воно розгориться, то стрибають через вогонь усі присутні: хлопці, дівчата, жінки й чоловіки.

Молодиці приносять із собою вареники, чи інший почастунок, а чоловіки й парубки — горілку; тут же, біля вогнища, частуються, а потім починають танцювати.

На Полтавщині ввечері, напередодні Івана Купала, збираються дівчата на умовлене місце з вінками на голові. Вінки плетуть із кануперу10, любистку11, зірок12, божого дерева13, сокирок14, барвінку15, васильку16, м’яти17, рути18, резеди19 та інших пахучих трав.

Шапки й брилі хлопців теж уквітчані цими самими квітами, але квітчають не вони самі, а ті дівчата, з котрими вони любляться.

Зібравшись, дівчата беруться за руки і ходять навколо «Марени» — гілки чорноклену, або вишні, співаючи:

Ходили дівочки коло Мареночки,
Зелені два дубочки — парубочки,
Червона калинонька — то дівочки.
Як пішли дівчата в ліс по ягодочки,
Та й прийшлося їм три річки бристи,
Три річки бристи і Дунай плисти.
Усі дівки Дунай переплили,
Дівка Марина в Дунаї втопилась.
На дівці Маринці плахта-чорнитка.
Як дійшли слуги та до мачухи:
«Не жаль мені дівки Маринки,
А жаль мені плахти-чорнитки».
Як пішли дівочки в ліс по ягодочки,
Та й прийшлося їм три річки бристи,
Три річки бристи і Дунай плисти.
Усі дівки Дунай переплили,
Дівка Маринка в Дунаї втопилась,
На дівці Маринці плахта-шовківка.
Як дійшли слуги та до матіньки:
«Не жаль мені плахти-шовківки,
А жаль мені дівки Маринки!»
Зелені два дубочки — парубочки,
Червона калинонька — то дівочки20.

Переспівавши пісню, дівчата зупиняються. Одна з них бере солом’яне опудало, одягнене в жіночу сорочку, й ставить під дерево, або поруч із гілкою–«Мареною»; інші дівчата вбирають голову того опудала стрічками, а на шию чіпляють намисто — це «Купало». Буває й так, що ставлять опудало з дерев’яними руками, на які чіпляють плетені вінки. Такого «Купала» обкладають купою соломи з кропивою і запалюють. Коли вогонь розгориться, хлопці й дівчата беруться за руки й перестрибують через вогонь, а інші в цей час співають:

Ой, на горі, на горі,
Там горіли вогні.
То ж не вогні горять,
То дівоньки ходять,
Білу лозу ложать.
Коли б же я знала,
Хто на неї ляже,
Постелила б йому
Шипшину під боки,
Каміння в головки.
Коли б же я знала
Хто на неї ляже,
Постелила б йому
Перину під боки,
Подушку в головки.

Часом дівчата застромляють у землю зрізане молоде деревце, оздоблюють його квітами й вінками, а потім запалюють вогонь навколо того деревця так, щоб вогонь його не пошкодив.

В інших селах, там же на Полтавщині, ввечері, напередодні Івана Купала, дівчата роблять опудало з соломи, й називають його «Мара». Коло тої Мари кладуть купу жалкої кропиви і перестрибують через неї босими ногами. Пізніше на ту кропиву кладуть солому й запалюють, а потім стрибають через вогонь і дівчата, й хлопці. Вкінці вечора, коли вже гра кінчається, Мару несуть до річки й топлять у воді. Коли топлять Мару, то дівчата здіймають з голови свої вінки й розвішують їх на деревах; буває й так, що ті вінки дівчата несуть додому й вішають їх у хатах, або в стайнях, як засіб охорони від нечистої сили для людей і для тварин.

Ще в інших селах, під зрубаним деревцем, «Мареною», замість солом’яного опудала садовлять дитя, котре вбирають квітами і вінками. Отже, тут дитя грає ролю Купала. Дівчата, взявшись за руки, ходять навколо «Марени» й «Купала», співаючи:

Ой, купалочка купалася,
Та на берегу сушилася,
Та й тому люди дивувалися.
Ой, не дивуйтеся сему, люди,
Бо я бачила дивнішеє:
Щука-риба красно ткала,
А рак на байрак цівки сучить,
А муха-горюха діжу місить,
Комар пищить, воду носить.

Наспівавшись, дівчата йдуть до річки, купаються й там топлять у воді «Марену». Далі розкладають вогонь, тут же на березі, й побравшись за руки, дівчата й хлопці стрибають парами через вогонь. Якщо при стрибанні пара не розійдеться, то це знак, що вона подружеться. Веселі вигуки й плескання в долоні супроводжують кожну пару, котра успішно перестрибне. Тут же біля вогню дівчата співають:

Ой, не стій, вербо, над водою,
Та не пускай зілля по Дунаю.
Ой, Дунай море розливає,
І день, і ніч прибуває,
У вербі корінь підмиває,
А зверху вершок усихає,
З верби листя опадає.
Стань собі, вербо, на риночку,
У крищатому барвіночку,
В запашному васильочку21.

За спостереженням Н. Петрова, в другій половині ХІХ-го століття на Київщині, в день свята Івана Купала, ранком, ще до сходу сонця, дівчата брали довгу тичку, насаджували на неї мітлу, вибігали на вулицю, розмахували тою мітлою й співали насмішливих пісень на адресу хлопців. Як ось:

Купала Івана,
Сучка в борщ упала.
Хлопці витягали,
Зуби поламали.
Дівчата граблями,
А хлопці зубами;
Дівчата палками,
А хлопці руками...

Хлопці, почувши глузливі вигуки дівчат, нападали на них, віднімали тичку з мітлою, все це ламали на шматки й розкидали по вулиці. Часом хлопці й самі брали тичку з мітлою і теж вигукували глузливі слова, але вже на адресу дівчат22.

По обіді дівчата, бувало, рвуть квіти й плетуть із них вінки, а потім роблять із соломи опудало, насаджують на палицю і доручають чотирьом дівчатам нести його на призначене місце; ті піднімають опудало на палиці й несуть, а останні дівчата, скільки б їх не було, стрибають навколо і співають. Коли як прийдуть на призначене місце, то вбивають палицю з опудалом у землю, але так, щоб саме опудало торкалося землі. Потім беруться за руки, ходять колом і співають купальські пісні. За якийсь час з’являються хлопці, віднімають у дівчат те опудало, розривають його на шматки й розкидають навколо, а якщо це коло річки, то кидають у воду.

Роблять Марену ще так: беруть вишневу гілляку з трьома сучками, один з сучків — голова, а два інші — руки; увивають цю гілку вінками, квітами, намистом, стрічками, — роблять ніби опудало на людську подобу. Потім одній з дівчат кладуть на голову вінок і доручають їй нести Марену за село, на призначене місце, звичайно, десь на горбок. Дівчина несе Марену мовчки, а інші дівчата йдуть за нею й співають. Прийшовши на місце, дівчата насипають купу жовтого піску, ставлять на пісок Марену, а самі, взявшись за руки, водять навколо неї хоровод. За якийсь час з’являються хлопці, віднімають Марену, беруть її в

своє коло й собі стрибають навколо неї й співають жартівливих пісень. Дівчата в цей час роблять нову Марену, але й цю другу віднімають хлопці. Часом буває так, що дівчатам доводиться робити кілька Марен протягом цього дня, але вони на хлопців не сердяться, мовляв, хлопці обманулися: забрали ту Марену, яка не гарна, а ось тепер буде ліпша.

Коли вже починає вечоріти, дівчата збираються на заздалегідь умовлене місце і втикають у землю вільце, — невеличку сосну, вбрану різними польовими квітами. Потім, узявшись за руки, ходять навколо вільця, співаючи. Переспівавши кілька пісень, дівчата беруть вільце, несуть його врочисто до річки й кидають у воду.

Н. Петрів пише, що в його час (1871 рік) старі баби розповідали, що тому років 50 (отже, років понад 140 від нашого часу) опудало Купала вбирали значно ліпше й сам обряд відбувався врочистіше. В той час Купала робили так: брали велику гілку будь-якого дерева, натягали на неї всю жіночу одежу, і ставили перед нею запалену свічку, а потім, узявшись за руки, дівчата ходили навколо й співали:

Зійди, сонечко, на Івана,
Стогни, земля, під Купалом!
Ой, ти наше дитя,
Прийми нас під своє накриття!

Далі Н. Петрів наводить ще таку купальську пісню:

Як пішла Ганна в Дунай по воду,
І ступила Ганна на хитку кладку, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Кладка хитнулась, Ганна втонула,
Як потопала, тричі зринала, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Ганнина мати громаду збирала,
Громаду збирала — усім заказала, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Не беріть, люди, у Дунаї води,
У Дунаї вода — Ганнина сльоза, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Не ловіть, люди, у Дунаї щуки,
У Дунаї щуки — Ганнині руки, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Не ловіть, люди, у Дунаї сомів,
У Дунаї соми — Ганнині ноги, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Не ломайте, люди, по луках калини,
По луках калини — Ганнина краса, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Не рвіть, люди, по луках терену,
У лузі терен — Ганнині очі, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Не косіть, люди, по луках трави,
По луках трава — Ганнина коса, —
Ганна моя панна, ягода червона!23

П. В. Іванова, описуючи народні звичаї Кубинського повіту на Слобожанщині24, на самому початку нашого століття, 1907-й рік, пише, що напередодні Різдва Івана Предтечі, вечором по заході сонця, коли вже стемніє, дівчата й хлопці збираються святкувати Івана Купала. Збираються, звичайно, десь над річкою, подалі від будівель. На степових хуторах, звичайно, збираються десь на високому місці, на горбі. Зібравшись, хлопці й дівчата розводять вогонь, здебільшого з соломи.

В самому місті Куп’янську та ще в деяких великих слободах вогню не запалювали, а клали купи жалкої кропиви, або колючих будяків, чортополоху, і перестрибували через ті купи. Це здебільшого робили підлітки, — доросла молодь участі в цьому не брала.

В деяких слободах зберігся стародавній звичай купатися в ріках перед тим, як стрибати через вогонь. Скупавшись, дівчата кладуть собі на голови вінки, сплетені з польових і городніх квітів: з сокирок, барвінку, нагідок25, дзендзі-веру26 та дикої рожі27. Хлопці рубають молоде деревце чорноклену. Дівчата надівають на чорноклен свої вінки й несуть його на заздалегідь вибране місце, де втикають у землю, а вінки знову кладуть собі на голови. Це деревце називається «Купало».

Через вогонь, який тут розкладається, перестрибують, звичайно, парами: хлопець із дівчиною. Перед тим, як стрибати через вогонь, парубок здіймає з голови дівчини вінок і кладе собі на голову, а на дівчину одягає свою шапку. Отак обмінявшись, беруться за руки й стрибають. Перестрибнувши, пара проходить навколо «Купала» й стає позаду інших учасників гри, розмінявшись шапкою і вінком.

У слободі Арапівка28 після того, як кожна пара перестрибне через вогонь три рази, хлопці вогнище гасять і всі учасники гри розходяться по домах. Якщо ж стрибають через кропиву, чи будяки, то цей бур’ян несуть до річки й кидають у воду. Прийшовши додому з іванівського вогнища, дівчата здіймають з голови свої вінки й одні кидають їх через голову на дах хати, а інші зберігають на горищі, вірячи, що зілля, з якого сплетений вінок, має цілющу силу. Існує вірування, що відходячи від «Купала», не можна оглядатися, щоб не догнала відьма, яка обов’язково є присутня на купальському грищі. «Якщо бажаєте довідатися, котра з бабів на селі відьма, то візьміть купальського попелу, зав’яжіть його у вузлик та йдіть додому не оглядаючись. Другого дня відьма з’явиться до вас і попросить: «віддай мені те, що в тебе є!», розуміючи під тим «купальський попіл», — так радять знатоки.

Ранком, у самий день Івана Купала, в цій же слободі Арапівка, дівчата, одягнувши на голови купальські вінки, йдуть у ліс, рубають гілку клену й несуть її в слободу. В слободі роблять ляльку з трави, надівають на неї дитячу сорочку, намисто, й прив’язують до гілки клену. І ось ця лялька разом із гілкою називається «Марена».

На чистій площі, звичайно, на вигоні застромлюють гілку з Мареною в землю, щоб стояла. Перед Мареною ставлять стіл, покривають його білою скатеркою. На стіл кладуть хліб із грудкою соли, потім усі беруться за руки й ходять навколо столу і Марени, співаючи:

Три місяці ясних — три молодці красних.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Три зіроньки ясних — три дівоньки красних.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Первий місяць — молодий Іванко.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Другий місяць — молодий Федірко.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Третій місяць — молодий Федотко.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Три зіроньки ясних — три дівоньки красних.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Перша зіронька — молода Катричка.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Друга зірочка — молода Маричка.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Третя зірочка — молода Галинка.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
А Іванко каже: Я Катрусю люблю,
я Катрусю люблю — черевички куплю!
Купало!
Грало сонечко на Івана.
А Федірко каже: Я Марічку люблю,
я Марічку люблю — золотий перстень куплю!
Купало!
Грало сонечко на Івана.
А Федотко каже: Я Галину люблю,
я Галинку люблю і за себе возьму.
Купало!
Грало сонечко на Івана.

Далі співають ще таку пісню:

Ой, славний город Куп’янка,
А ще славніша Арапівка,
На чотири вулиці стояла:
Перва вулиця кропова,
Друга вулиця роменова,
Третя вулиця дубова,
А четверта вулиця калинова.
Що зелений кріп — мужички,
Біленький ромен — жіночки,
Зелені дубочки — парубочки,
Червоная калинонька — то дівочки!

Переспівавши ці пісні, дівчата беруть Марену й несуть її вулицями через усе село до річки, співаючи тих самих пісень.

Прийшовши до річки, стають гуртом на березі, роздягають Марену й кидають її у воду разом із гілкою, співаючи:

Потонула, Мареночка, потонула,
Наверх кісочки зринула ...

В цей момент з’являються хлопці з горілкою і всі сідають тут же на березі біля річки й починають пити горілку, закушуючи тим хлібом, що лежав на столі перед Мареною.

Повернувшись додому, дівчата здіймають свої вінки й ховають їх до наступного року, але якщо зайде потреба протягом року, то вживають ці вінки як ліки.

На хуторі Єгорівці29 солом’яну Марену садять на гілку чорноклену, а часом і на патик будь-якого іншого дерева; носять навколо криниці, навколо ставка, співаючи купальських пісень, а потім несуть до річки і там топлять у воді. Іноді роблять опудало з шматка грубого дерева, обмотавши його соломою. В цьому випадку до опудала прив’язують камінь, бож як кинуть у воду, то Марена повинна втопитися, а не пливати зверху. Часом ліплять опудало-ляльку з жовтої глини, обличчя намащують червоним, а брови — сажою. Глиняну Марену теж кидають у воду.

В слободі Преображенській ляльку Марену виносять на вулицю й ставлять на стілець, до цього ж стільця прив’язують невеличке вишневе деревце. Поставивши Марену, дівчата співають:

А в бірку, в бірку,
Строїв Хведір комірку,
А до нього Маруся приходила,
Йому хорошенько говорила:
— Роби, роби, Хведірко, комірку
Та проруби віконечко в причілку,
Щоб до мене соловейко прилітав,
Щоб він мені хорошенько заспівав
Та раненько розбуджав.
— Нащо ж тобі, Марусенько, соловейко?
Єсть у тебе, Марусенько, свекорейко,
Він же тебе ранесенько розбуде,
Вийде за воротенъки та й осуде!

Після цього починають носити Марену по селі, з вулиці в вулицю і при цьому співають:

А в мого батька двір невеличкий,
Двір невеличкий — зілля велике,
А в тім зіллі вовки завили,
Вовки завили — нелюба з’їли.
А я за нелюбом три дні тужила,
Три дні тужила — піч хліба з’їла.
А я одна в батька була,
Я молода, як ягода!
А в мого батька двір невеличкий,
Двір невеличкий — зілля велике,
А в тім зіллі вовки завили,
Вовки завили — милого з’їли.
А я за милим тиждень тужила,
Тиждень тужила — пів хліба з’їла.
А я одна в батька була,
Я молода, як ягода!

В містечку Куп’янське дівчата кидають у річку не одну Марену, а разом із нею й Купала. Кинувши ці обидва опудала в воду, дівчата й самі починають купатися і співати:

Утонула Мареночка, утонула,
Тільки її кісочка зринула.
Пішла Маренка топитися,
А за нею дружки подивитися.
Не топися, Мареночко, не топися,
Оглянися та на своє дитятко подивися!

Але старші жінки кажуть, що купатися з Мареною не слід, бо як тільки Марена пірне у воду, то налітає сильний вихор: це нечиста сила з’являється за Мареною, бож Марена — це старша русалка. Очевидно й Ганна, про яку пісня каже, що вона, втопившись, обернулася в різні риби і різні рослини, — теж є русалка, імовірно Ганна і є Марена.

Як розійдуться з вулиці всі дівчата й хлопці, то вже геть уночі, на тому місці, де стояла Марена, відьми збирають листя, що обсипалося з тої гілки, на якій була Марена; те листя «згідливе» від всякої хвороби.

В селі Дуфинівці під Одесою купальський обряд починається так: дівчата беруть гілку якого-будь дерева, вносять до хати, де збирається багато дівчат. Хлопців до хати не пускають. Гілку ставлять посеред хати й квітчають її квітами й паперовими різнобарвними стрічками — це купальське гільце.

Під час квітчання гільця дівчата співають купальських пісень. Хлопці в цей час намагаються ввійти до хати, але двері замкнуті й дівчата їх не пускають.

Коли вже гільце готове, то дівчата з піснями йдуть до моря. По дорозі хлопці обливають дівчат водою, щоб вони покинули гільце. Гільце, звичайно, несе одна з найміцніших дівчат, яка при потребі може відбитися від хлопців. Буває так, що коли хлопці нападають, то одна з дівчат випустить гільце, а друга підхопить. Баби, котрі зустрічаються по дорозі, сваряться на хлопців, щоб вони не обливали дівчат водою. Коли вже прийдуть до моря, то хлопці перестають нападати на дівчат і всі разом, хлопці й дівчата, сідають на один великий човен і пливуть у море, весело співаючи, а часом і граючи на гармонь, чи якийсь інший інструмент. Відпливши від берега, дівчата кидають гільце в море. Потім усі разом повертаються до берега й на цьому обряд кінчається.

Через вогонь у Дуфинівці не стрибають і, як переказують старі люди, не стрибали ніколи.

Купальські пісні тут співають такі:

Ой, купавсь Іван та в воду впав,
Було ж тобі, Іваночку, не купатися,
Зі старими бабами розпращатися,
З молодими дівками цілуватися.

*

Ой, зо мною, Тетяна, зо мною,
Будеш мені молодою жоною,
Будеш моїй старій неньці слугою. —
Буду, буду, Іванку, жоною,
А не буду старій неньці слугою.

*

Ой, летять гуси чубатії,
Дуфнівські хлопці шмаркатії.
Ой, летять гуси сизокрилі,
Вапнярські30 хлопці чорнобриві.

*

Ой, на горі лопух, лопух,
А у Секлети живіт напух.
Ой, на городі катран, катран,
Там сидить Іван як пан, як пан.
А в городі петрушечка,
Сидить Маруся як душечка.
Катран петрушку покриває,
Іван Марусю обіймає.
Катран з петрушкою катруються,
Іван з Марусею цілуються31.

Описуючи побут селянської дитини в селі Старосілля на Чернігівщині, Ніна Заглада пише, що ввечері проти Івана Купала, а так само і на другий день, діти бавляться в «Купайла». Нагрібають вони купу піску і в той пісок устромлюють жмут кропиви; хлопці стають поруч проти кропиви, а один із них стає ближче до кропиви (він називається «сторож») і всі разом починають співати:

На Івана хліб сажала,
А на Петра вибирала.
Треба по телята йти,
Дай, Боже, Василя знайти.

Коли закінчать співати, то хлопець, що стоїть перший в ряді, біжить і перестрибує через «Купайла», — через кропиву; він пильнує, щоб не зачепити ногами кропиву, бо як зачепить, то сторож «жарне» його кропивою по ногах. Бавляться так діти і в селі, і в бору, а коли вже набавляться, то беруть кропиву й несуть до озеpa, кидають у воду й кажуть: «Іван купався та й у воду впав!»

Роблять ще так: проти Івана Купала, крім кропиви, беруть ще м’яту, любисток, рожу й різні лугові квіти. Рвуть жмут високої трави, міцно її зв’язують, потім набирають різних квітів, обвивають пучок трави тими квітами, а зверху застромлюють кропиву, колючки, будяк, — це і є «Купайло». Діти нагрібають навколо цього купу землі, так, щоб він стояв, а потім перестрибують через цього «Купайла». Хто побоїться перестрибнути, того «вартовий» жалить кропивою по ногах.

Ось так виглядає в селі Старосілля дитячий «Купайло».

Дівчата ворожать

Коли вже потоплять Купала й Марену, то дівчата тікають від хлопців, щоб ворожити. Звичайно, це вже буває пізньої ночі. Дівчата дістають з-за пазухи заздалегідь приготовлені свічі, запалюють їх, і кожна ліпить до свого вінка, а потім ті вінки пускають на воду. І ось у темну купальську ніч на спокійній поверхні води пливуть десятки вінків із золотистими вогниками, віщуючи дівочу долю. А дівчата в цей час ідуть понад річкою й співають:

В гаю зелененькім соловейко щебече,
Соловейко щебече;
Там дівчина мила віночок пустила
З барвіночку, з барвіночку.
Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку,
За миленьким, за миленьким...

«Як були ми ще дівчатами, то пускали на воду вінки. Це робилося вночі на Купала. Запалюємо свічки й пускаємо, щоб вінки пливли за водою. То є така ворожба: якщо вінок пливе добре і свічка горить, то дівка заміж піде, а якщо вінок крутиться на місці — ще дівуватиме. Якщо відпливе вінок далеко й пристане до якогось берега, то в нас казали, що туди й дівка заміж піде»32.

Звичайно, хлопці слідкують за тим, як дівчата пускають на воду вінки; вони збираються на протилежному березі річки, щоб дівчатам не заважати.

На Полтавщині пущений на воду вінок переймає «переємець» — наречений дівчини, що має женитися з нею.

«Коли вже парубок гуляє з дівкою, то старається зловити її вінок. Часом хлопці й на човни сідають та пливуть ловити вінки. Парубок знає, котрий вінок пустила його дівка: вона йому про це каже. Кожна дівка плете вінок, щоб можна було його пізнати: вплітає велику квітку — червону, чи білу, а то часом стрічкою перевиває свій вінок, чи якесь листя вплітає, щоб можна було пізнати. На другий день хлопці хваляться перед дівчатами тими вінками»33.

Пускаючи на воду вінки, дівчата на Полтавщині співають:

По садочку ходжу, виноград саджу,
Посадивши та й поливаю,
Ой поливши та й нащипаю,
Нащипавши, віночок зів’ю,
Віночок зів’ю, на воду пущу:
Хто вінок пійме, той мене візьме.

* * *

День Івана Купала святкується і тепер в Україні. З репортажу Г. Максименка довідуємося, що в 1963-му році, в селі Вишняки на Полтавщині, відбулися купальські забави. Репортер пише: «З уквітчаної квітами вантажної автомашини легко вистрибують дівчата у вінках, в барвистому українському одязі... Навколо сміх, жарти, музика... Непомітно спадають сутінки... На високому стовпі, обвитому квітами й різнокольоровими стрічками, спалахує смолоскип Купала. В ту ж мить у темряву неба злітають червоні ракети, розсипаючись на гірлянди вогнів. Молодь навколо смолоскипа співає старовинну пісню:

Ой, летіло помело
Через наше село —
Стовпом дим...

На святі є господарі — Іван і Оксана. Запаливши смолоскип Купала, Іван передає вогонь Оксані, а та запалює три великі вогнища. Між ними хоровод дівчат у вінках співає «Марену»...

Серед ріки спалахує ще одне вогнище (на плоту). Воно яскраво освітлює «Русалку», що випливає на човні.

— Русалка, русалка пливе!

— Хто ж вона? Чи не хорольська дівчина яка?

— Та дивіться, то ж наша, вишняківська...

«Русалка» сходить на берег. Хоровод зустрічає її піснею:

Ой, у полі, де пшениченька,
Походжала там русалонька,
Русалонька, як та квіточка,
У віночку та й голівонька...

Випровадивши «Русалку», хоровод співає:

Ой, на Івана, ой, на Купала
Красна дівчина зілля копала,
Квіти збирала, віночки плела,
Далі водою їх пускала. —
Плинь, віночку, по синій хвилі,
Поплинь, віночку, де живе милий!..

Не довелося віночкам далеко пливти. Їх виловили юнаки й кинулися розшукувати по них дівчат, бо за умовами свята, той, хто розшукає дівчину, має поцілувати її. Та вже й не знаю, чи якомусь молодцю вдалося розшукати вибрану, бо тих дівчат стільки, та все одна в одну, гарні, попробуй, розберись при світлі вогнища, де яка! А люду того, люду — не перерахувати! Де вже там кого знайти...

Як закінчилась метушня з розшуками дівчат, почали хлопці через вогонь стрибати...

...Догорають вогнища, літні потрошку розходяться, роз’їжджаються. Вже пізно. На якусь мить притихла молодь, зачарована красою ночі. Раптом баяніст заграв веселої вишняківської, і зірвалась до зірок запальна пісня:

Ой, заграйте нам, музики,
Щоб гриміли черевики;
Гей, дівчаточка — зірки,
Йдіть в таночок «вишняки»!

...А над луками все гриміла пісня — молодь не угавалася34.

Зілля

Існує вірування, що вніч напередодні Івана Купала дерева переходять із місця на місце й шумом гілля розмовляють між собою. Хто має цвіт папороті, той може бачити, як розходяться дуби й чути, як ведуть вони свою тиху розмову; може зрозуміти мову всякого створіння; може бачити, де заховані в землі скарби і здобувати їх.

Наші стародавні предки про спорові рослини, мабуть, нічого не знали, а тому й вірили, що кожна рослина повинна мати квітку, а що в папороті квітки ніхто ніколи не бачив, то й виникло багато леґенд про таємничу квітку папороті.

В Літинському повіті на Поділлі існує вірування, що чоловік, здобувши цвіт папороті, стає всезнаючим і всебачучим. Папороть цвіте дуже короткий час, тільки одну мить уніч під Івана Купала, а тому й здобути цю квітку дуже тяжко; тим більше, що той цвіт бережеться від людей самою нечистою силою. Отже, хто хоче здобути цвіт папороті, той мусить перемогти самого чорта.

Помітивши заздалегідь кущ папороті, звичайно, десь у лісі, відважний чоловік, як розповідає переказ, ввечері напередодні дня Івана Купала повинен піти до того куща, розістлати скатерку, на якій святили паски на Великдень, свяченим ножем накреслити коло, окропити кущ свяченою водою і починати молитву. Як уже стемніє, то чорт пробує різні засоби, щоб налякати чоловіка: стріляє, кидає каміння, шпурляє паліччям... Радять не боятися чорта, бож він має силу тільки до кола, що окреслене свяченим ножем, а в колі — ні, і чоловік там може сидіти безпечно. О 12-тій годині вночі папороть ніби розцвітає і блискуча квітка, як жарина, зразу ж падає на розстелену скатерку, яку треба швиденько звинути і заховати за пазуху.

В Грубешівському повіті вірять, що чорт завжди перешкоджає людям здобути цвіт папороті, і при цьому розповідають таку казку. Один чоловік загубив свої воли і коли він шукав їх, ходячи по лісі, йому в личак упав цвіт папороті; чоловік зразу ж побачив, де його воли пасуться, ба більше, він зразу ж побачив, де в лісі заховані скарби. В той час, як чоловік ходив по лісі та плянував, як він здобуде ті скарби й розбагатіє, підійшов до нього якийсь пан, добре одягнутий, і запропонував свої блискучі чоботи на личаки міняти. Чоловік зразу ж погодився, він сів на пеньок, скинув свої вже старі личаки, взув чоботи й пішов. Як тільки чоловік скинув личаки, то про все забувся: забув, де його воли пасуться, забув і про скарби. А пан той зник, бо то був не пан, а нечиста сила35.

Микола Гоголь використав народні перекази про цвіт папороті в своєму оповіданні «Вечір напередодні Івана Купала». На підставі народніх вірувань письменник описує, як мав би виглядати той цвіт папороті, він пише: «Дивиться — червоніє маленька брунька квітки і, як ніби жива, рухається. І справді дивно! Рухається і стає все більша, більша і червоніє, як жевріюча вуглина. Спалахнула зірочка, щось тихо затріщало, і квітка розгорнулася перед його очима, ніби полум’я, освітивши й інших біля себе».

Крім квітки папороті, існує ще багато леґенд і про інші рослини. За народнім віруванням, лікарські трави тільки тоді й виявляють справжню поміч, коли будуть зібрані вніч під Івана Купала, або рано вранці з «іванівською» росою. Зібране зілля в цей час називається «Святоянським зіллям»36, колись наші селяни таке зілля святили в церкві й зберігали його на покутті, під образами, а на випадок недуги людей, чи худоби, вживали те зілля як ліки.

За народніми казками та оповіданням, цілющі трави сіють русалки, мавки та інші «лісові планети»37, вони ж і доглядають за тими травами і знають, як і коли їх треба вживати. Одне з таких оповідань було записане на Гуцульщині, а саме про те, що поміж горами Туркала і Чорногорою є таке озеро, що «коли б кинув до води камінь, то за дві-три години знявся б вихор, буря, ви не втекли б. Там є шпиця, туди канатом спускаються, а як там сі добрати, то є грядочки, там на свято Івана, до схід сонця двох-трьох чесних богомільних людей може взяти всяких трав на лікування. Ви якби побачили, то подумали б, що там добрий городник, — то все ті лісні обробляють. Як прийдете, подивитесь з гори в долину: красний город!.. а вас страх забере і ви не доступите до нього, якщо ви лихий чоловік. Лісні — це лісові планети. Якщо ви зайшли в ліс і заблудили, то ви ходите... і ходите... Нараз чуєте голос... Не озивайтеся, а тихо сідайте на землю й пересидіть ту хвилину. Якщо озветеся, то вона підійде до вас — геть як жінка, тільки гола; без одежі. Ви будете ходити два тижні, а подумаєте, що дві-три години. Тоді пропадете!.. Може бути і чоловік, — чугайстер»38.

На Полтавщині існує повір’я, що хто зірве «переліт-траву», той буде у всьому щасливий. Переліт-трава, за народнім віруванням, має силу переноситися з місця на місце, а цвіт у неї такий барвистий, як веселка. Вніч під Івана Купала цвіт переліт-трави світиться зіркою.

Під назвою «переліт-трава» й справді існує кілька рослин в Україні, але не одна з них, розуміється, такого цвіту не має.

Купало в інших народів

Подібні звичаї існували, або існують ще й тепер, і в багатьох інших індоєвропейських народів. Так, чехи роблять з соломи опудало на людську подобу, піднімають його на палиці, виносять за село, там топлять у воді, або розривають на шматки і розкидають навколо.

Німецькі парубки в Баварії роблять «Pfingstl» — це теж солом’яне опудало на людську подобу, яке топиться в криниці.

В Тюрінгії хлопчаки обходять селянські двори, збирають солому, роблять з неї опудало, прив’язують його до колеса, запалюють і пускають з гори.

Роблять солом’яне опудало і в Австрії та в багатьох інших європейських народів.

Щодо купальських вогнів, то в свій час горіли вони по всій Европі. У великих європейських містах та в столицях вогнища розкладалися перед ратушами, а честь запалювати їх належала самому мерові (посадникові міста). Та найміцніше і найдовше зберігався цей звичай у слов’янських народів. Так, білоруси вніч на Івана Купала вбивають у землю великий кіл, обкладають його соломою та кострицею і запалюють. Коли вогонь розгориться, господині кидають на вогнище березові гілки й примовляють: «Кабы мой ленъ былъ также великъ, какъ ета березка!»

В Сербії напередодні Іванового дня пастухи запалюють смолоскипи і обходять з ними овечі загороди та коров’ячі стайні, а потім складають ті смолоскипи десь на найближчому горбі й залишають їх догоряти в одній спільній купі.

Чехи запалюють змочені в дьогті мітли й бігають з ними по полях, розмахуючи ними в повітрі, в ніч напередодні Івана Купала.

В словах пісні: «Купало! Грало сонечко на Івана» висловлюється стародавнє вірування нашого народу в те, що в день Івана Купала сонце «грає».

Болгарська леґенда розповідає про те, як у день Івана Купала сонце танцює, крутиться і розмахує шаблями.

Польські дівчата (в Селезії) на цей день печуть печиво, що зветься «słończeta», виходять на ранішній зорі в поле, розкладають те печиво на білому обрусі й примовляють: «Graj, słońce, graj, tutaj są twoi słończeta».

Серби і словенці кажуть, що Іванів день таке велике свято, що «на ньего сунце на небу трипут од страха стане».

У нас, як ми казали вище, дівчата свої купальські вінки зберігають на горищі, вірячи в те, що зілля, з якого сплетені вінки, має цілющу силу.

Болгари кладуть купальські вінки в кадильницю і окурюють ними хворих.

Серби вішають купальські вінки під дахами хат і в хлівах, як захист від злих духів.

Щодо нашого купальського гільця (або вільця), то ми знаходимо щось подібне аж в Індії, де хлопці й дівчата несуть у село молоде деревце «корма», ставлять його на площі посеред села й оздоблюють шматками барвистої матерії, або папером, а потім танцюють і бавляться навколо нього.

Тут в Англії ввечері на святого Івана (St. John’s Eve) люди йшли колись у ліс, ламали зелене гілля з дерев, несли додому і квітчали тим клеченням двері своїх будинків. Це робилося з великими веселощами й радістю. Папороть і тут грала визначну ролю в святоіванівських віруваннях. Англійці тільки шукали не квіток, як у нас, а насінину цієї рослини, вірячи, що знайдене насіння папороті може зробити людину невидимою39.

- - - - - - -

1 П.С.Р.Л., II, стор. 257; наведено у Афанасева: «Поэт. в. с. на прир.», 1869, III, стор. 714.

2 «Чтенія Київські», II, стор. 42-43. Цитата за М. Грушевським, І, стор. 190.

3 Наведено в Аничкова, І, стор. 115.

4 Так поляки називають свято Івана Купала.

5 Іванів цвіт або святоянське зілля (Hypericum perforatum L.)

6 Лопух — Arctium tomantosum.

7 Богородська трава, або чебрець (Thymus serpyllum L.).

8 Ведмеже вухо — Verbascum thapsus L.

9 Терещенко, VII.

10 Tanacetum balsamita L.

11 Levisticum officinale Koch.

12 Dianthus L.

13 Artemisia compestris L.

14 Delphiniu і consolida.

15 Vinca minor L.

16 Ocimum basilicum L.

17 Mentha piperita L.

18 Ruta graveolens L.

19 Reseda odorata L.

20 Цей приспів повторюється після кожної строфи.

21 Терещенко, VII, стор. 86.

22 Петров Н. «Народные праздники». Труды Кіев. Дух. Акад., 1871.

23 Петров Н. Там само.

24 Иванова, «Жизнь и повђрья...», Харків, 1907.

25 Нагідки — Calendula officinalis L.

26 Дзендзівер — Malva silvestris L.

27 Дика рожа — Althaea officinalis.

28 Иванова П. В. Там же.

29 Иванова П. В. Там же.

30 Вапнярка — сусіднє село.

31 Вісник Одеської Комісії Краєзнавства, И. 2-3, 1925.

32 Записано від Килини П-ко з Переяславщини.

33 Записано від Марії Г-ль з Лівобережжя.

34 «Народна творчість та етнографія», 4, 1963, стор. 156-158.

35 Чубинський, І, стор. 77-78.

36 Ця назва, «Святоянське зілля», часом стосується і до окремої рослини, що має ще й інші назви: «Іванів цвіт», «звіробій», «заяча кров». Наукова назва цієї рослини — Hypericum perforatum L.

37 Планета — від грецького «Planetes», що значить «блукаючий». Саме в цьому розумінні слово «планета» вживається в українському фолкльорі. Іноді планетою називають долю, судьбу, згадаймо вираз: «Така вже моя планета». Доля теж, за народньою уявою, бродить, блукає: «Де ти бродиш, моя доле...» Книжне «планета» — це небесні тіла, які обертаються навколо сонця.

38 Оповідання записала моя дружина, Валентина Во-ропай, у той час, як гуцул, пан Гець, розповідав, звертаючись до мене.

39 British Pop. Cust T. Dyer, 1891.


Повернутися до змісту: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Літо.

Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2017 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org