Характерник у бою за Хортицю

Земля, де ми живемо, відвойована в турка бог його знає за якого царя... Орда, кажуть, стояла на Хортівському острові, а руське військо проти неї, де тепер Вознесенка. От почали воювать.

Орда обкопалась і палить з гармат, а москалі товпляться та падають. Як уже полягло багато москаля, цар давай журитися. Коли де не взявся запорожець. Біжить конем та прямо до царя:

— Здоров, царю!

— Здоров, козаче!

— А що, як?

— Так і так, — каже цар.— Полягло війська багато, а турка не візьму.

— Ставай,— каже,— біля мене.

Цар став. Запорожець підняв руку і піймав ядро.

— Ось бачиш,— каже, — який гостинець! Ну, тепер,— каже,— глянь на острів. Що там?

Глянув цар — аж турок сам себе рубає, сам на себе підняв руку і пішов потоптом. Піднялась велика курява, закрукали круки, а потім — стихло...

— Дивись тепер,— каже запорожець.

Глянув цар — аж нема ні одного живого турка: порубали самі себе, а круки видовбують їм очі. Цар тоді й каже:

— Ну, запорожці, дарую вам цю землю. Живіть, поки світ сонця!

Стали вони роз’їжджатися. Москалі посідали на коней, а запорожці прослали на Дніпрі повсть та й подалися до Лиману.

Повернутися до змісту: Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Ой, Січ - мати.

[ нагору ]